Леонід ЛІБЕТ: «Люблю відчуття свободи від різних «обязайлівок»…»

Газета «Высокий Замок» 6 ноября 2014 г.

Леонід ЛІБЕТ: «Люблю відчуття свободи від різних «обязайлівок»…»

Театр «Гаудеамус» - непересічне явище львівського культурного життя. Більш ніж півстоліття (!), від  1962-го по 2014-й, коли відійшов у засвіти його режисер Борис Озеров, цей «народний театр» впевнено тримав марку одного з найталановитіших осередків  Мельпомени. Тільки народившись,  стрімко набув популярності на теренах чи не всього СРСР - на його вистави у Москві викликали кінну поліцію, аби стримати  глядачів… «Гаудеамусівців» можна назвати львівськими батярами наших днів - наскільки волелюбним і хвацьким був дух театру. Сьогодні наша розмова - зі співзасновником «Гаудеамуса», одним із його найкращих  акторів, Леонідом Лібетом (на фото).

 У розмові він зовнішньо стриманий, але часто жартує. Час від часу проривається його нутро «актора від Бога». А ще він талановитий літератор -  нещодавно написав і видав книгу «ГАУДЕАМУС». Історія народження, розквіту та занепаду театру». Це цікавий мікс із десятків сатиричних віршів, епіграм, пародій на конкретних осіб і на класичні твори, байок, фото, сценаріїв капусників, а також документально точна історія творчого колективу.

- Пане Леоніде, як з’явилася ця книга?

-          У 2007 році вийшла книга Бориса Озерова «И был театр…». Це колективна праця - там є дописи багатьох акторів, самого Борі, мої.  Цікава книга, але там мало є про те, як ми жили, про наше середовище. Оскільки я практично  все життя збирав матеріали про наш театр - газети, журнали, анкети, афіші, програмки, тексти і фото з ювілеїв, банкетів, то вирішив все це помістити у своїй книзі. Вийшло… 900 сторінок. Видавці були ошелешені - це був би величезний том, яким можна було вбити (не тільки в переносному, а й у прямому сенсі). Та й вартість  видання була б захмарною. Тому 300 сторінок я викинув. Видання прикрашають близько ста геніальних карикатур  нашого актора та художника Михайла Євшина. Написав книгу швидко. Це мій стиль - пишу швидко і, як ви помітили, іскрометно (сміється).

- А ненормативна лексика там - це «з пісні слова не викинеш»?

- Ненормативна лексика – хочеться це комусь, чи ні -  невід’ємна частина нашого життя, нашої культури. Та й не така вона там вже ненормативна. У книзі її небагато. Вона присутня на рівні того “дрібнохуліганства”, яке було у наших театральних колах завжди. Без цього неможливо. І це аж ніяк не відверне читача…Сподіваюсь.  

- Навпаки, навіть приверне…

- Я завжди намагався бути відвертим. Особливо у всьому, що стосується спілкування між людьми. У нашому колі без ненормативної лексики не обходилося. Боря взагалі був просто матерщинник… І не тільки він…

- «Гаудеамус» давав фору навіть іменитим московским театрам. У чому феномен цього театру? Так, звичайно, таланти, ентузіасти. Але, може, дався взнаки і той факт, що в СРСР усе забороняли, не було комп’ютерів, по телевізору - лише  дві програми…

- Не можу повністю погодитися з тим, що геть усе забороняли. Так, нам «Горе з розуму» заборонили. «Сиру ногу» Людмили Петрушевської… Ну, ідіоти. Ідіоти завжди були, є, і завжди будуть при будь-якій системі влади. А нормальні люди завжди нас підтримували. Навіть те саме керівництво. Але ми у театрі завжди робили все, що хотіли. При всій тій системі заборон (усі знали, що можна, чого не можна), внутрішнє відчуття свободи у людини не можна нічим придушити. Головне - ми  завжди почувалися внутрішньо вільними. Абсолютно! Для нас не існувало жодних авторитетів, заборон, закритих тем. І це відчуття свободи передавалося глядачам. 

Пам’ятаю усі вистави, які ми грали. Особливо «Качине полювання», «Чинзано», «У списках не значився», «Інцидент», «Точка зору»… Коли я на сцені, я дуже сильно відчуваю зал. Так само й зал,звичайно, відчуває, що виходить від мене, як від актора. Це той зв’язок, який не можна нічим ні виміряти, ні підтвердити, ні спростувати. Є речі, які не підлягають жодному виміру і контролю. Але вони є. Вони існують беззаперечно. Коли я починав імпровізувати, мене ніби хтось підштовхував. Я внутрішньо відчував, що саме так треба зробити. Я навіть нашим акторам казав: «Хлопці, попереджаю, я зараз буду імпровізувати. Тримайтесь!». Там різні були хохми, і це не викликало в залі жодного несприйняття. Хлопцям все подобалось, тим більше - глядачам. 

- Уже тридцять років тому ви в «Гаудеамусі» давали різні «спецефекти», без яких зараз себе не мислить жоден театр. Це і буффонада, і танець, і незвичні декорації, присутність глядача на сцені… Тоді цього ніде не було. Як народжувалися ці ідеї?

            Усе ми придумували самі. Звичайно, більшість придумував Боря, який був режиссером від Бога… Цього не було в жодному іншому театрі. Наприклад, «У списках не значився» у нас було два сценічні майданчики. Не пам’ятаю, хто це першим запропонував. Але придумали перехід на інший майданчик акторів і глядачів із дійства  з мирних часів у дійство оборони Брестської фортеці. Надзвичайні декорації зробили Діма Філіппов і Міша Євшин - з обгорілих шматків брезенту, пробитих кулями. Ми разом з другом Женею Горєловим поїхали на стрільбище до його батька, генерала  Сергія Горєлова, командувача 14-ї повітряної армії, і назбирали два ящики стріляних гільз від крупнокаліберного кулемету та зеніток. У фіналі вистави ми з Євшиним безшумно(!), бо у вестибюлі йшло дійство, вистилали цими гільзами підлогу коридору, яким глядачі виходили після закінчення вистави. Там же ми встановили два мотки колючого дроту, в яких ставили дві запалені свічки. Від цих бойових гільз йшов такий справжній запах пороху, що глядачі чманіли! У наших виставах панувала надзвичайна атмосфера за рахунок фантазії акторів і глядачів. Тому що глядача треба тільки підштовхнути до потрібного сприйняття. Далі він завдяки своїй фантазії все додумає сам, як співучасник дії..

- Боря Озеров був дуже авторитарним режисером. Ви також ставили вистави - і у співавторстві, і самостійно. Як разом співпрацювалося?

- Боря, образно кажучи, створював «скелет» вистави, а моє завдання було «наростити» живу людську плоть - нервову, дихаючу. Це я робити вмів. Хоча ніде цьому не вчився. Скажімо так - це в мене від природи. Не можу сказати, що я диктатор. Хоча було й таке. Коли бачу, що в актора нічого не виходить, можу вжити ненормативну лексику…

- У вас є такі тексти, що «Жванецький відпочиває». Чи була думка самому читати їх зі сцени, чи запропонувати популярним естрадним виконавцям?

- «Обескураженные глисты медленно покидали мое холодеющее тело…» (цитує і сміється). Я завжди умів і любив писати. Коли епістолярний жанр був ще розвинений, я на усі свята писав штук по тридцять гумористичних привітань, листів... І зараз пишу. Але поетом себе не вважаю. Скоріше я «рифмопльот». Але буває, виходить, дуже вдало, хоча і не часто… Ніколи нікому не пропонував читати своїх віршів. Ми такі були у всьому. У розквіті нашої популярності «Гаудеамус» протягом десяти років постійно приїжджав у Москву з виставами. Нас усі знали, був страшний ажіотаж: «Львів приїжджає! Повний атас!!!». Виступали у Центральному будинку актора, директор якого Олександр Ескін власноруч розподіляв місця, складали списки, викликали кінну міліцію… У Борі був навіть телефон Висоцького. На наші вистави приходили такі знаменитості, як режисер Анатолій Ефрос, актор Олександр Ширвіндт, я був знайомий із Віталієм Соломіним. Але ми ніколи нікому не дзвонили, спеціально не запрошували, нічого не просили. Очевидно, у глибині душі ми вважали, що до нас мають самі приходити! Я досі так вважаю - якщо комусь цікаві мої вірші, хай почитає. А щоб пропонувати комусь… Це так само, як відчуття театральної свободи - люблю відчуття свободи від різних «обязайлівок». Зіркової хвороби у нас не було. Але ми знали собі ціну.

- Що буде далі з «Гаудеамусом»?

-          Не думаю, що театр житиме далі. Вистави останніх років мені не дуже подобалися. На жаль, справжній живий театр, як і все живе, народжується, розквітає і занепадає. Це було щось, що важко описати і пояснити. Ми можемо багато говорити про те, що, мовляв, зібралися разом таланти, однодумці..  Але внутрішнє бажання творити - це не можна ні з чим порівняти і неможливо зупинити. Щоб зараз відтворити «Гаудеамус», треба бути Озеровим. Тому що в нього, крім театру, нічого більше не було. Думаю, що це не вийде. Хоча, якби актори хотіли зібратися… Глибинного, душевного  пориву відтворити театр у мене немає. Хоча, як мені здається, я не втратив своїх якостей - ні акторських, ні режисерських, ні людських..

-          Звичайно, ми усі, хто колись був в «Гаудеамусі», передзвонюємося, зустрічаємось, останнім часом все частіше – на похоронах… “Гаудеамус» - це був незабутній період нашого життя. Але все пішло в минуле і ніколи не повториться.

З досьє «Леополіса»

Леонід Лібет народився 5 листопада 1943 р. у Читі (Сибір, Росія), у сім’ї військовослужбовця Володимира Лібета. У 1965 році закінчив Львівський політехнічний інститут. Працював у різних науково-дослідних інститутах  за фахом – інженер з мікроелектроніки. У шлюбі з третьою дружиною Тетяною (теж колишньою акторкою «Гаудеамуса»), яка молодша його на 35 років, виховують двох діточок - Михайла (9 років) і Марію (6 років).

Розмовляла Юлія ЛІЩЕНКО.

Фото Мирона МАСЛЮКА.